Чудернацькі металеві звірі, фантастичні персонажі та яскраві металеві конструкції — так для багатьох хмельничан виглядають спогади про роботи скульптора Миколи Мазура, знайомі ще з дитинства.
У Хмельницькому їх можна побачити у сквері Шевченка, на мікрорайоні Сілістра, парку імені Михайла Чекмана, поблизу музею історії міста та в інших публічних просторах Хмельницького.
Про те, чому скульптури такі особливі, що вони означають для містян та як за ними доглядають комунальники, — читайте у матеріалі «Лінзи».
Хто такий Микола Мазур
Микола Мазур — художник-монументаліст, скульптор, живописець і педагог, чия творчість значною мірою сформувала візуальне обличчя Хмельницького.
Народився у 1947 році в Краснодарському краї в робітничій родині. Його батько працював трактористом, згодом — механіком кранів, мати була кранівницею. У дитинстві разом із сім’єю переїхав до Нової Каховки. Змалку захоплювався малюванням, відвідував художню студію при школі. Згодом вступив до Одеського художнього училища імені Грекова.
У 1968 році переїхав до Хмельницького, де пов’язав своє життя з мистецькою освітою та містом. Працював у дитячій художній школі — спочатку викладачем, згодом директором, а пізніше викладав у Хмельницькому національному університеті. Також долучився до розробки навчальних програм для художніх шкіл України та очолював раду директорів при Міністерстві культури.
Мазур був засновником мистецької династії. Його дружина Людмила Мазур — майстриня витинанки (вид народного декоративного мистецтва), син Богдан Мазур — народний художник України та скульптор, донька Оксана Мазур — художниця та мистецтвознавиця.
У 2012 році Миколі Мазуру присвоїли звання почесного громадянина міста Хмельницького за внесок у культурний розвиток міста.
Унікальність скульптур
Особливість скульптур полягає в тому, що вони створені з металобрухту. У барвистих композиціях використовуються труби, колеса, пружини, поршні, підшипники, баки, резервуари та деталі зношених двигунів, які набувають нової форми та функції.
Скульптури Мазура у Хмельницькому створювалися як елементи міського простору, з якими можна взаємодіяти.
За словами дослідниці культури, кураторки та керівниці медіапроєктів Інституту фронтиру Катерини Ботанової, у дитячому сприйнятті скульптури Мазура відрізнялися від звичних дитячих ігрових зон, таких як гойдалки, пісочниці, гірки. Вони були відкритими для уявної гри інтерактивними просторами, а не функціональними ігровими конструкціями.
«Це були цілі фантастичні світи», — поясню мисткиня.
Катерина зазначає, що яскраві металеві обʼєкти сприймалися як простір для дії, а не як об’єкти для споглядання. У них можна було фізично взаємодіяти, гратися та створювати власні ігрові сценарії.
«У скульптурах можна бігати, лазити, придумувати і проживати свої власні історії, годинами жити в уявному світі, в якому ніколи не було нудно», — ділиться Катерина.
На думку дослідниці культури, скульптури Мазура поступово стали частиною міського середовища Хмельницького.
Вона зазначає, що в його роботах поєднуються різні підходи — використання металобрухту, яскраві кольори та модерністська форма. Такий підхід Катерина пов’язує з ідеями, які сьогодні описують як вторинну переробку та уважне ставлення до матеріалу.
Окремо жінка звертає увагу на те, що роботи з’явилися в період, коли публічне мистецтво зазвичай виконувало ідеологічну або просвітницьку функцію та відповідало канонам соцреалізму. Водночас у скульптурах Мазура, за її словами, ключовим було інше — орієнтація на взаємодію з глядачем, передусім із дітьми.
«А головне — свідома увага саме до дітей, бажання створювати не пам’ятники, а живі інтерактивні об’єкти, з якими необхідно було взаємодіяти, гратися, бути разом», — додає мисткиня.
Що скульптури означають для містян
Журналісти Лінзи запитали деяких учасників Клубу Лінзи про їхні спогади, пов’язані зі скульптурами Миколи Мазура.
«Для мене це спогади про дитинство. Коли я був малим, ми гуляли в парку, тому я часто бував на цих скульптурах. Кожний альбом з моїми дитячими фотографіями має купу фоток на них. Кожний раз, коли їх бачу, згадую цей дитячий сміх купи дітей, які там граються», — пригадує Данило Барабаш.
Для Вікторія Барабаш ці фігури були справжньою дитячою пригодою.
«У мене був особистий челендж — збігати з голови до червоного носика кожен раз, коли я гуляю в парку. І я просто обожнювала ослика на Сілістрі», — ділиться дівчина.
Схожим досвідом поділилася й Ірина Ганнах. Вона розповідає, що в дитинстві сприймала ці роботи як природну частину міста, а їхню особливість усвідомила вже пізніше.
Також вона додає, що для неї важливо, аби ці скульптури зберегли для майбутніх поколінь.
«Мені б дуже хотілось, аби за ними доглядали та не псували, аби нові покоління хмельничан могли уявляти себе астронавтами на кораблі в парку Чекмана чи познайомитись з фантастичними тваринами в парку Шевченка», — каже учасниця клубу Лінзи.
Про інший, не менш яскравий дитячий спогад розповідає учасниця спільноти Інна Дрозд. Для неї перше знайомство з роботами Мазура пов’язане з кінотеатром «Планета», де всередині були розміщені його скульптури.
«Перед тим, як зайти на сеанс, мені найбільше подобалося розглядати слона в капелюсі і папугу на його спині. Для дитини вони здавалися велетенськими і дуже дивовижними», — каже Інна.
Як місто доглядає за скульптурами
У відповіді на запит Лінзи у Хмельницькій міській раді повідомили, що за різні скульптури відповідають різні комунальні підприємства (КП) — залежно від місця їх розташування. Це КП «По зеленому будівництву та благоустрою міста» і КП «Парки і сквери міста Хмельницького».
Окремо зазначили, що востаннє скульптури оновлювали приблизно у 2016–2017 роках. Після початку повномасштабної війни кошти на їхню реставрацію не передбачалися.
Водночас у міській раді уточнили, що скульптури періодично прибирають і миють. Зокрема, 16–17 березня 2026 року комунальне підприємство очищувало фігури у сквері Шевченка від бруду. Такий догляд здійснюватимуть й надалі у разі потреби.
Цей матеріал підготовлений за підтримки European Endowment for Democracy (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація та погляди, викладені в цій публікації, є предметом виключної відповідальності автора(ів).
