Ранковий тролейбус. Куди їдуть хмельничани?

23 серпня 2025 року, на годиннику 7:55 ранку. Я переходжу дорогу до зупинки «Озерна». Літо ще триває, але повітря вже осіннє й прохолодне. Люди одягнені по-різному: одна — у картатій куртці й чорних лосинах, чи радше бриджах; інша — у спідниці й сорочці.

Чутно гул — це мотор 35-го автобуса. 

«Ондо наша маршрутка вже йде», —  кажуть перехожі.

Я ж чекаю свій тролейбус і роздивляюся людей. Бабусі з квітами. Жінка з відрами. Виходить продавчиня, підіймає ролету маленької крамнички зі солодощами. І на вулицю вихлюпується запах цукерок та печива, змішаний із солодкуватим шоколадом. 

Автобуси змінюють один одного. Людей меншає, я лишаюся майже сама. Потім натовп знову збирається. Мого тролейбуса все ще немає. Запитую у жінок поруч: чи не знають, коли буде «дванадцятка»? 

— Та воно тільки поїхало, — каже одна. — Треба чекати слідуючий.

8:10. На зупинці з маленького радіоприймача лунає знайома мелодія — «Добрий ранок, Україно». Вона звучить тихо, майже губиться серед ранкового шуму.

8:20. Заходжу у  тролейбус, сідаю у його  середній частині. Одразу відчувається різкий контраст — холод вулиці й теплий, навіть трохи задушливий салон. Люди швидко займають місця, клацають валідаторами. Тролейбус рушає за маршрутом №12 «Озерна — Катіон».

Спочатку пасажирів небагато: кілька панянок і дитина. Але вже біля озера людей стає більше. Вони мовчазні, занурені в себе. Хтось вдивляється у вікно, і, здається, кожен бачить там щось своє.

Ранкову тишу порушує дзвінок мобільного. Один із пасажирів починає говорити так гучно, що решта мимоволі озираються.

«Зупинка — друга поліклініка», — оголошує голос. Далі спускаємося вулицею Степана Бандери. На годиннику 8:30. Дороги ще майже порожні. Повз міський пляж уже видно святкові прикраси — місто готується до Дня Незалежності.

За кілька хвилин тролейбус в’їжджає у центр Хмельницького. Салон майже повний. Одні пасажири дрімають, інші сидять у телефонах, слухають музику, чи просто мрійливо дивляться у вікно. Крізь вікна пробиваються перші сонячні промені. Вони мов ковзають по обличчях, наче нагадуючи: ранок уже настав.

Чутно розмову двох дівчат — подруги, мабуть. Планують на перше вересня піти в «МакДональдз».

На «Філармонії» заходить бабуся. Сідає поруч і одразу промовляє:
— Ой, устала.
Поруч ставить набиті продуктами пакети.
— Ці пакети чисті, ви не переживайте, — додає, ніби виправдовуючись.

Цікавлюся:
— Це ви вже зранку на базар встигли?
— А шо ж, — відповідає. — Їхала трохи скупитись «під мост». Ох і ціни зараз! Помідори знизу по тридцять, а до верху вже сорок — п’ятдесят. А оце огірки — здорові, лапаті — по двадцять п’ять, менші то вже по двадцять.

Розповідає емоційно.

— А сало, доцю! Сало це просто ужас — по двісті гривень уже. Але в мене є там подружка ну, як подружка, знайома. То вона мені по сто вісімдесят продала.

Киваю й слухаю далі.

— Ой, ті ціни, — сумно зітхає. — Ви знаєте, я туди, на Центральний (Хмельницький продуктовий ринок — ред.), не їжджу. Я ж там нічого не знаю. Я собі тут, під мостом. Мені тут добре.

Перед кінцевою «Катіон» моя співрозмовниця вийшла, попрощавшись і побажавши мені здоров’я.

Доїжджаючи до зупинки, чую гучну розмову двох бабусь:
— Я кажу: а жити як? Як усі живуть, так і ми живемо. На одну пенсію не проживеш. Там шось викопала, продала — то й маю копійку.
— А от той ще щось робить? — питає інша. (Про кого йшлося, достеменно не відомо).
— Та де! Нічого не робить, нікуди не поїде. Ну от, субота — поїдь у село, щось зроби, хоч якусь копійку заробиш.
— Ой, і мед подорожчав. Зараз вже по шістсот.

У відповідь — важке мовчання.

Тролейбус завертає до заводу «Катіон» — кінцева.

Переходжу дорогу, аби пересісти на тролейбус №7а «Катіон — Ракове». Надворі все ще холодно — особливо це відчутно після теплого салону попереднього рейсу. Тепер я сідаю в задній частині й рушаю новим маршрутом, з новими людьми. Пасажирів, крім мене, лише троє.

Проїжджаємо кілька зупинок. У дідуся виникає проблема з валідацією квитка.

 — Та шо ж це воно такоє, — бурмоче він, крутячи картку.

9:00. — Хвилина мовчання. Тролейбус №7а  раптово зупиняється, вмикає аварійну світлову сигналізацію й відчиняє двері. Підводжуся, застигла тиша огортає салон. Розмови, що лунали, зупинились, проте склалося враження, що не всі зрозуміли, чому все затихло, а просто здивувались тому, що тролейбус різко став. Та й встають не усі.

На зупинці «Філармонія» заходить жінка в сірій куфайці. Крізь комірець виглядає бейджик: «Контролер». Вона починає перевіряти оплату в пасажирів.

Позаду мене — жінка в чорній жилетці, з-під якої видно рожеву кофтинку. До неї намагається підсісти бабуся в зеленому в’язаному кардигані, із сивим волоссям, зібраним у хвіст.

— А ви до якої зупинки? — питає вона.
Жінка щось відповідає, і бабуся додає:
— А-а, то ви раніше. Але я тут сяду, а потім вас випущу.

У руках обох важкі пакети.

З передньої частини салону долинають голосні розмови двох жінок, схоже, знайомих:
— Венгерка (ймовірно йдеться про сорт сливи — ред.) має трошки гірчинку. Ай, не знаю чому. Ну от їсиш її — і гірчить, — чується їхній діалог.

Атмосфера цього тролейбуса відрізняється. Холод уже спав, повітря не так ріже ніс. У салоні відчутно пахне зеленню. Повертаю голову — позаду дідусь тримає відро. У ньому кріп, петрушка і, мабуть, ще щось, але я вже не розгледіла.

Знову лунає дзвінок — на цей раз одразу в двох жінок, що сидять поруч. Одна в коричневій куртці, сірих джинсах і білих кросівках із чорними лампасами, інша — у чорній кофті, помаранчевому гольфі, сірих бриджах і білих кросівках. Обидві розмовляють надто гучно, намагаючись перекричати одна одну.

Поміж усіх людей, що заходять, особливо привертає увагу пані у вишиванці. Її орнамент радше сучасний, ніж традиційний Подільський: червоні квіти, поєднані з синіми.

Люди заходять і виходять. Розмовляють, мріють, сміються, думають, спостерігають, розглядають. Дивляться в телефони. Зупинка за зупинкою пасажирів стає менше.

Наближаємось до зупинки «Хмельницький залізо-бетонний завод». У салон заходять дві контролерки — одна в зеленому, інша в синьому. Вони перевіряють квитки і перекидаються кількома словами з пасажиром. Можливо, приятельки або й зовсім незнайомі — проте їхня розмова відчувалася щирою й теплою.

До кінцевої залишилося ще шість зупинок. Пасажирів у тролейбусі майже не залишилося. Помічаю телевізор, на якому показують рекламу; кілька пасажирів, разом зі мною, дивляться на нього.

«Ракове» о 10-й годині — досить спокійне місце. Тут люди ще прогулюються. Тролейбус знову порожніє. Ми на кінцевій: він довіз людей до їхніх місць призначення.

10:20. Сонечко все сильніше гріє, а я стою на початковій станції «Раково», очікуючи свій тролейбус, який довезе мене до завершальної станції — «Либідь Плаза» в центрі міста.

Поряд жінки розмовляють про урожай. Кажуть, цього року не вродило. Слабенький сезон. Це все через холод.

Прямуємо за маршрутом № 7а «Ракове-Катіон». У нових тролейбусах ще досі пахне фарбою. Я зайняла місце, де навпроти могли б сісти іще люди.

На одній із зупинок заходять три жінки й сідають поряд. Одна — у темній куртці чорно-сірого кольору та спідничці. Вона швидко виходить на залізничному вокзалі, каже, що біжить навідатись до подружки.

Мої сусідки — дві інші пані — продовжують маршрут. Перша у рожевій куртці, з-під якої виглядає комір, тримає блакитну сумку-пакет, всередині — відро. Друга в смугастій кофтині й сіро-блакитних штанях, з сумкою через плече та рюкзаком, який більше схожий на шкільний. Дізнаюся, що вони їдуть на продуктовий ринок і по дорозі вирішують, яким маршрутом туди краще потрапити.

Одна дивиться на мене й згадує про свого внука. Розповідає, що той обожнює цукерки «Ромашку» та «Корівку».

— Завжди каже: «Бабо, ти як будеш йти, то неси мені тіконо їх».

Далі вони розмовляють між собою.
— Ти будеш тільки помідори купувати?
— Ашо ж, тільки помідор.

Тролейбус майже повністю заповнений. Більшість пасажирів — бабусі й дідусі, всі з пакетами. Мої сусідки гадають, що інші теж їдуть на базар — бо ж то субота. Хтось їде під міст, але під міст треба було раніше, каже одна з них.

Доїхавши до центру, ми прощаємось. Пані побігли на пересадку, а я закінчила свою поїздку. Тільки тролейбус й надалі мчить містом, розвозячи людей по їхніх справах.