23 серпня у Хмельницькому відбудеться благодійний забіг у вишиванках, присвячений пам’яті Олексія Чернобая та полеглих захисників і захисниць України. Для Міли Панчохи, коханої Олексія, цей забіг — один із способів зберегти пам’ять про його життя та перетворювати її на дію.
Олексій Чернобай народився у Хмельницькому, працював промисловим альпіністом, а після мобілізації служив у 47-й окремій механізованій бригаді «Маґура». 7 серпня 2024 року він загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині.
Про те, яким Олексій був у мирному житті, як проходила його служба у війську, чому Міла вирішила вшанувати його пам’ять через забіг та як хмельничани можуть долучитися — читайте у матеріалі Лінзи.
«Добрий, чуйний і дуже дружній»: яким був Олексій
Олексій Чернобай народився 7 грудня 1987 року у Хмельницькому. У цивільному житті займався промисловим альпінізмом — працював на висоті, зокрема над реконструкцією та ремонтом будівель.
Міла познайомилася з Олексієм у 2016 році, коли долучилася до його компанії друзів. Спочатку вони товаришували, а згодом стали парою. Разом були близько шести років.
Вона згадує Олексія передусім добрим і чуйним. Він любив дискутувати, часто знаходив інший погляд на речі та не боявся відстоювати власну думку.
«Олексій був для мене надзвичайною людиною. Він був добрим, чуйним, любив сперечатися — але в хорошому сенсі. Він любив знаходити якусь іншу сторону і відстоювати її. Менеʼ зачепило ʼ те, що в нього на все була своя думка», — розповідає Міла.
Олексій цікавився музикою, дивився український YouTube, колекціонував ножі, любив майструвати та експериментувати. Зокрема, під час блекаутів він захопився темою альтернативних джерел живлення та сам робив різні варіанти освітлення для дому.
Після початку повномасштабного вторгнення Олексій створив власний YouTube-канал, де ділився тим, що цікавило його. Він пробував відтворювати різні ідеї власноруч: експериментував із фарбуванням стін, світлом і лампами. Уже після мобілізації до таких відео додалася військова тематика — Олексій робив огляди американських сухпайків.
«Він це робив більше тому, що йому було цікаво, а не тому, що хотів бути публічною людиною», — згадує Міла.
Важливе місце в житті Олексія займали друзі. З деякими він підтримував зв’язок ще зі школи. Міла розповідає, що їхня компанія багато подорожувала, а сам Олексій міг легко погодитися на спонтанну пригоду.
Одну з таких історій друзі розповіли їй уже після його загибелі. Одного разу Олексій приїхав до іншого міста, випадково потрапив на забіг і вирішив узяти у ньому участь, хоча бігом до цього не займався.
Також він любив тварин. У пари було двоє котів, до яких Олексій був дуже прив’язаний.
Серед найцінніших спільних спогадів Міла називає подорожі удвох, прогулянки, розмови та моменти, коли їм було добре просто мовчати разом.
«Мені в його компанії було добре і помовчати, і про щось цікаве поспілкуватися. Особливо цінними є спогади про наші подорожі. І ще ранки вихідних — у нас завжди був час на особливий сніданок», — говорить вона.
Від цивільного життя до служби у «Маґурі»
Після початку повномасштабного вторгнення Олексій продовжував працювати. За словами Міли, він дивився відео про військову службу та поступово готувався до того, що може опинитися у лавах ЗСУ.
У травні 2023 року Олексій отримав повістку. Міла згадує, що перед початком служби у нього залишався місяць на підготовку, який він використав, зокрема, для навчання. У червні він вирушив на базову військову підготовку.
Згодом Олексій потрапив до 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура». Пройшов додаткове навчання за кордоном, після чого служив навідником бойової машини, а пізніше виконував обов’язки командира екіпажу.
Міла говорить, що Олексію, як і будь-якій людині, було страшно.
«Йому було страшно йти до війська, але він зумів із цим страхом впоратися. Олексій контролював страх, а не страх — Олексія», — розповідає вона.
За словами Міли, протягом служби Олексій намагався оберігати її від зайвих переживань. Навіть коли сам переживав складні моменти, розповідав про них поступово.
«Весь рік, що Олексій був у війську, він мене підтримував. Я знала: він тримається, він окей — значить, я теж. Навіть на відстані я відчувала, що Олексій поруч», — згадує Міла.
7 серпня 2024 року Олексій мав останній бойовий виїзд перед запланованою відпусткою. Під час виконання завдання біля села Новожеланне на Донеччині він загинув. Йому було 36 років.
«Хотілося діяти»: як народилася ідея забігу
Після втрати Олексія Міла шукала можливість зберегти памʼять про нього. Ще коли Олексій служив, вона вчилася пілотувати FPV-дрони. Пізніше ці знання стали основою для іншої ініціативи: разом із представниками школи дронів Міла збирала комплектуючі, долучалася до складання та тестування дронів. Готові безпілотники передали побратимам Олексія.
«Пам’ять — це дія. І для мене це продовження пам’яті про життя. Мені хотілося активно діяти і зробити щось у пам’ять про Льошу, підтримати його побратимів», — говорить Міла.
Згодом почала думати про окрему подію до роковин його загибелі. Так виникла ідея забігу. До цього Міла бігом не займалася. Під час підготовки до забігу почала тренуватися і поступово зрозуміла, що біг допомагає і їй самій.
Через знайомих спортсменів Міла вийшла на представників міського Управління молоді та спорту. Так ідею поєднали із забігом у вишиванках.
У Хмельницькому його присвятили не лише Олексію Чернобаю, а й пам’яті інших полеглих захисників та захисниць України. Для Міли це принциповий момент. Після загибелі Олексія жінка познайомилася з іншими людьми, які також втратили близьких на війні, і через них дізналася історії інших військових.
«Для мене важливо, що наш забіг називається “пам’яті Олексія Чернобая та інших захисників і захисниць”. Люди, яким це відгукнеться, можуть не тільки його згадати, а й свою людину — друзів, рідних, тих, хто загинув, захищаючи нас», — ділиться Міла.
«Мені важливо самій не забути його»
Міла є координаторкою громадської організації «Вшануй» у Хмельницькому. Вона займається популяризацією щоденної загальнонаціональної хвилини мовчання. Для неї це можливість формувати культуру пам’яті й щодня нагадувати про ціну, яку Україна платить за своє існування.
На запитання, чому їй важливо, щоб про Олексія знали інші, Міла відповідає: передусім вона сама боїться втратити деталі й спогади про людину, яка була для неї найближчою.
«Мені важливо самій не забути його. З цією людиною я навчилася бути собою. Навчилася довіряти, кохати, говорити, коли щось не так. Я зрозуміла, що навіть якщо покажу якусь іншу свою сторону — мене тут приймуть. Коли людини вже фізично немає поруч, у мене залишається тільки пам’ять», — говорить вона.
Людям, які не знали Олексія особисто, Міла хотіла б передати передусім те, яким він був у житті — веселим, щирим та справедливим.
«Хотілося б, щоб його запам’ятали веселою людиною, дуже дружньою, щирою. І він був справедливим. Це дуже проявилося вже у війську: він намагався діяти відповідно до своїх принципів», — розповідає Міла.
Як долучитися до забігу
У 2026 році забіг у вишиванках відбудеться 23 серпня о 08:00 у парку імені Михайла Чекмана. Для учасників передбачені дві дистанції — 2,5 та 5 кілометрів.
«Це не змагання. Це забіг про те, щоб пам’ятати, згадати захисників і підтримати тих, хто зараз боронить нашу країну», — пояснює вона.
Кожен зареєстрований учасник перед стартом отримає тематичну футболку з елементами вишиванки, а після фінішу — пам’ятну медаль.
Забіг має благодійну мету. Прибуток від події спрямують на підтримку побратимів Олексія з 47-ї бригади «Маґура». Для них планують придбати зарядну станцію. Ті, хто не може долучитися до забігу, але хоче підтримати ініціативу, можуть зробити донат на збір — посилання на нього розміщене на сторінці Міли.
Для Міли важливо, щоб цей день залишився не лише пам’яттю про одну людину. Учасники можуть пройти чи пробігти свою дистанцію з думкою про Олексія Чернобая — або про свого близького, друга чи знайомого.
Пам’ять залишається у розповідях про спільні сніданки й подорожі, у згадках друзів, у щоденній хвилині мовчання, у допомозі тим, хто продовжує служити, і в кількох кілометрах, які люди долають із чиїмось ім’ям у думках.
Шість назв стометрівки. Як раніше називалася вулиця Проскурівська?
Пішохідну частину вулиці Проскурівської місцеві називають стометрівкою. Вулиця є однією з найстаріших у Хмельницькому, а перед тим, як стати Проскурівською, вона змінила 5 назв.
