Віталій Кобильчук на початку повномасштабного вторгнення пішов до війська. Вже вдруге. Вперше — у 2015 році, невдовзі після того, як Росія тимчасово окупувала Крим і розпочала війну на сході України. Під час повномасштабної війни чоловік отримав важке поранення, хоча каже, що йому ще пощастило.
Після повернення з фронту сам пішов до шпиталю і попросив психологічної допомоги. З моменту звільнення зі служби минуло менше року. А Віталій вже має власний бізнес, навчається у ветеранському проєкті «Трайб» та допомагає іншим ветеранам як фахівець із супроводу. Про його шлях повернення з війни до цивільного життя — читайте в матеріалі Лінзи.
У день, коли почалося повномасштабне вторгнення, Віталій Кобильчук із дружиною мали куплені квитки до Польщі. Родина збиралася їхати за кордон, ймовірно, назавжди — там вже навчалася їхня донька. Квитки були на 27 лютого.
24 лютого Віталія розбудила дружина і сказала: «Віталік, війна». Він згадує, що спочатку навіть не повірив, а потім сказав дружині, щоб одразу виїзджала з України. Сам Віталій зрозумів, що нікуди не поїде. Чоловік був в оперативному резерві першої черги, бо у 2015-2016 роках брав участь в АТО і протягом 48 годин мав з’явитися до військкомату:
«Я перевів телефон в режим “літачка”, щоб мене ніхто не турбував. Відвіз дружину на вокзал. Потім включив телефон, а мені вже дзвонять і питають, чи знаю я, що маю з’явитися до військкомату. Я прекрасно знаю, бо вже зібрав свій рюкзак. Прийшов туди, так ще й ледь не надавали “лящів”, бо, мовляв, без черги лізу», — сміється Віталій, згадуючи які тоді були черги з добровольців.
Його зарахували до саперного взводу танкового батальйону — за спеціальністю, яку він опанував ще під час АТО: «Для мене було головне, щоб мене відправили за цим фахом. Я їм тоді пояснював, що я це вмію і можу в цьому допомогти».
«Багатьом хлопцям мій досвід з часів АТО врятував життя»
Віталій Кобильчук каже, що завдячує своїм досвідом службі у 2015-2016 роках. І наполягає: казати, що тоді війна була легшою ніж зараз — не можна:
«Сказати людині, яка пройшла Іловайськ чи Донецький аеропорт у 2015 році, що війна тоді була якась не така? Це неможливо. Все залежить від того, хто в яких обставинах був. В нас тоді були ротації. Але той досвід, який я отримав, неоціненний. Багатьом хлопцям мої поради, думаю, врятували життя вже під час повномасштабної війни».
Строкову службу Віталій не проходив, бо здобував вищу освіту і мав відстрочку. А потім кілька років працював в Італії: то на будівництві, то організовував екскурсії українцям. Але у 2014 році, коли Росія тимчасово окупувала Крим, добровільно пішов до військкомату. Виявилося, що він навіть не був на обліку. Його призвали у 2015-му році — в четверту хвилю мобілізації. Каже, що вже тоді розумів, що армія — це не його:
«Я не людина системи та наказів. В мене були конфлікти з командуванням, я сперечався, не хотів виконувати деякі дурні накази. Але тоді було добре, мобілізовані знали, що мине рік і можна буде піти. Зараз, на жаль, цього немає».
«Я просив зберегти мені око, а мені кажуть “немає вже що зберігати”»
Вже під час повномасштабної війни із танковим батальйоном Віталій об’їздив Запорізьку та Донецьку області. Згодом, вже піхотинцем в кулеметному взводі, брав участь у боях на Харківщині та Луганщині, де отримав важке поранення:
«Це була ротація, на яку я взагалі не мав їхати. Вже тоді був обмежено придатним і чекав рішення ВЛК, щоб перевестися. Але так сталося, що треба було їхати. Чотири дні нас штурмували й на четвертий день мене поранило. Я біг до кулемета і чув, що дрон завис наді мною. Він скинув вибухівку біля входу в мою “еспешку” (СП – спостережний пункт — ред.) І все. Я не знаю, чи втрачав свідомість, але відчув, що по обличчю щось тече і нічого не бачив».
Пораненого Віталія евакуювали з позицій спочатку на стабілізаційний пункт, потім в шпиталь до Харкова. Каже, що просив медиків зберегти йому око:
«Вони сказали, що там вже немає що зберігати. Осколок пройшов навиліт через око. Але мені пощастило. Бо зазвичай буває два скиди. Якби був другий, я б, напевне, не вижив».
Далі було лікування, реабілітація, списання з армії. Віталій каже, що процес затягнувся, бо військова частина ніяк не могла надіслати довідку з обставинами поранення. Довелося звертатися на гарячі лінії, до волонтерських організацій. Офіційно Віталій Кобильчук звільнився зі Збройних Сил у лютому 2025 року.
«Я пішов і кажу – мені треба психолог, бо у мене сім’я розвалюється»
Після звільнення з війська чоловік повернувся додому. Віталій ділиться, що не хотів виходити з квартири. Все дратувало: місто, люди, їхня байдужість:
«Все було не так. Хмельницький — велике місто, всі живуть своїм життям, переймаються роботою, дрібницями. Єдина “неприємність” — це повітряна тривога. Поки там десь війна, хлопці гинуть, тут інші чоловіки на тренажерах качаються.
Будь-яка дрібниця, щось побачив, хтось щось сказав — починаєш злитися. Вдома з дружиною теж були постійні сварки. Їй було дуже важко. Я дуже вдячний, що вона все це витримала. Терпить і далі, бо я ще не до кінця відійшов. В один прекрасний момент я зрозумів, якщо так буде тривати, то те, що вона чекала мене три роки з війни, буде дарма. Я прийшов у військовий шпиталь і кажу: “дівчата, сім’я розвалюється, мені потрібен психолог”».
Віталій просить згадати психологиню пані Людмилу, яка на волонтерських засадах допомогла йому і підтримувала його дружину, поки він був в окопах. «Вона мене витягнула», — каже чоловік.
Потім ветеран почав дізнаватися про можливості для звільнених з війська у власній громаді. Звертався до організацій, питав про підтримку, подавався на різні програми. А вже за кілька місяців чоловік сам став фахівцем із супроводу ветеранів. Написав листа до Міністерства з питань ветеранів. Оскільки мав вищу освіту, пройшов відбір і співбесіду. З 1 серпня Віталій Кобильчук офіційно допомагає іншим ветеранам громади:
«Я вирішив працювати фахівцем із супроводу ветеранів, щоб з іншими не ставалося те, що сталося зі мною. Я повернувся і не знав абсолютно нічого. Куди мені йти, до кого звертатися? Не хочеш бачити людей, все чуже. А зараз я хочу, щоб іншим людям було легше».
Віталій каже, що, на жаль, до фахівців із супроводу поки звертається не дуже багато людей. Хтось просто ще не знає про таку можливість. Тому вони домовилися з місцевим військкоматом, щоб звідти людей, які звільнилися зі служби, скеровували до фахівців із супроводу.
«Я не хочу, щоб мій син робив те, що вже другу воєнну кампанію робив я»
Також Віталій Кобильчук є учасником освітнього ветеранського проєкту «Трайб» від Amnesty International Ukraine:
«Я подумав, що якщо хочу комусь допомогти, то маю здобути побільше різних знань. Також познайомлюся з іншими ветеранами — а це вже своя спільнота, можна буде разом щось робити. Спільнота для ветерана — це дуже важливо. Не треба шукати правильні слова, ніхто не буде питати тебе: “А як ти там вбивав?” , — тебе зрозуміють».
Ветеран ділиться, що зараз для нього найкращий відпочинок — бути на природі і насолоджуватися її красою та тишею. Хоч і зізнається, поїхати на відпочинок зараз виходить зрідка. Бо окрім роботи та навчання у нього ще з’явився власний бізнес. Віталій виграв грант від Червоного Хреста України за програмою «Перезавантаження» і створив перепелину ферму:
«Птахи вже повиростали. У мене було два інкубаторських виводки. Зараз буде зима, не знаю як буде з електрикою цього року. Залишу перепелів на племінний розвід, буде в них стадо. І залишу самиць, щоб були яйця. В мене зараз їх десь 200 штук. А взагалі маю вийти на 500 штук».
Віталій планує своїм прикладом надихнути інших ветеранів та допомагати їм. А також хотів би, щоб цивільні були більш свідомими, вчилися жити поруч з військовими та ветеранами і не забували про те, що триває війна: «Бо я не готовий, щоб ще мій син робив те, що я вже другу воєнну кампанію робив», — каже ветеран.
Текст підготувала Анна Тохмахчі, Amnesty International Ukraine