Письменниця з Хмельниччини Тетяна Безушко-Граб пише соціально-побутову прозу, популяризує сучасну українську літературу та говорить про важливість жіночих історій.
Улітку 2026 року вийде художня збірка «Баби-онучки» від першого в Україні феміністичного видавництва Creative Women Publishing. Це книга про зв’язок поколінь, жіночий досвід, родинну пам’ять і живу мову різних регіонів України. Тетяна стала однією з авторок збірки.
Вона написала історію, у якій поєднались спогади про її бабусь, діалекти та зв’язок із Хмельниччиною й Тернопільщиною. Через текст Тетяна говорить про досвід старших жінок як про опору, до якої українки повертаються й під час війни.
Про шлях Тетяни Безушко-Граб до письма, материнство, жіночі історії та збірку «Баби-онучки» — читайте у матеріалі Лінзи.
«Я довірилася аркушу»
Писати Тетяна почала ще в підлітковому віці, коли переїхала з рідного села до більшого містечка та змінила школу.
«Я була новачком у класі. Зі мною стався булінг. Можливо, саме тому я довірилася аркушу більше, ніж комусь іншому», — ділиться Тетяна.
Тоді поруч не було людини, якій можна було б повністю відкритися, тож Тетяна почала вести щоденник, записувати думки, короткі історії, вірші й замальовки.
«Можливо, я і стала письменницею, тому що виписувала свій біль», — розповідає вона.
Для жінки письмо досі залишається не лише творчістю, а й способом осмислювати пережите.
«Я вважаю, що письменництво — це терапія. Інколи відбувається певне очищення, коли свої думки прописую якомусь героєві», — каже письменниця.
У 16 років замітку Тетяни про місцевих письменників надрукували в місцевій газеті «Вперед».
Попри любов до письма, після школи вона обрала фізико-математичний факультет. У студентські роки Тетяна відвідувала клуб любителів поезії, брала участь у творчих виступах і працювала над власною збіркою. Після університету працювала у технологічному ліцеї, а літературу на певний час відклала.
Материнство і повернення до письма
Період декретних відпусток став для Тетяни часом переосмислення та повернення до письма. Її старшій доньці нині 23 роки, а молодші діти народилися з різницею у три роки, тож одна декретна відпустка перейшла в іншу.
«У декретних відпустках у мене з’явився час подумати. Розуміла, що мені потрібно змінювати роботу. Тоді почала багато читати сучасну українську літературу», — ділиться Тетяна.
Вона почала писати рецензії на книги, публікувати у Facebook власні замальовки й подавати тексти до різних збірок. Перший гонорар отримала у 2019 році за історію у збірці «Вузлик на пам’ять» — книжці про бабусь. Згодом ця тема перегукнеться із «Баби-онучки».
Писати так, «щоб хапало за душу»
Свій стиль Тетяна описує як соціально-побутову реалістичну прозу. Також письменниця любить замальовки, новели й невеликі історії. Каже, що значний вплив на неї мали українські класики, зокрема Михайло Коцюбинський.
«Я хотіла теж так писати: сильно, коротко, лаконічно, але так, щоб хапало за душу і потім людина довго з цим ходила», — ділиться жінка.
У Тетяни є власна книжка «Крила», яка вийшла друком у 2024 році. Це соціально-побутові історії, новели й замальовки.
Також Тетяна пише для дітей, бере участь у тематичних збірках, працює з казками та оповіданнями.
Як з’явилися «Баби-онучки»
До збірки «Баби-онучки» Тетяна долучилася завдяки попередньому досвіду участі у книжці про бабусь. Після «Вузлика на пам’ять» вона познайомилася з іншими авторками, зокрема зі Славою Світовою. Нині Слава — генеральна директорка та співзасновниця видавництва Creative Women Publishing.
«Мені написала кураторка збірки “Баби-онучки” Тетяна Жидак і запропонувала взяти участь у проєкті. Я сказала, що буду рада спробувати, тим більше жанр був мені близький — сучасна реалістична проза», — ділиться Тетяна.
У книжці йдеться не лише про стосунки бабусь і онучок, а й про побут, мову, традиції та регіональні особливості. Однією з важливих умов для авторок було використання діалектизмів, локальних говірок, аби показати мовне розмаїття різних регіонів України.
Для Тетяни це стало можливістю поєднати у тексті історії Хмельниччини та Тернопільщини — двох регіонів, які формують її родинну й особисту пам’ять.
«Моє життя пов’язане з Хмельниччиною та Тернопільщиною. Для збірки я взяла історії, які траплялися з моєю бабусею, а також ті, які спостерігала на Тернопільщині. Ми щоліта приїжджаємо туди — до батьків мого чоловіка», — розповідає письменниця.
Жіночий досвід як опора
На думку Тетяни, говорити про досвід старшого покоління жінок потрібно не лише заради пам’яті, а й для підтримки тих, хто живе зараз.
«Говорити жінкам між собою важливо, тому що це таке сестринство. Щоб молода людина знала: вона не одна», — каже письменниця.
Тетяна розповідає, що іноді після втрат, важких новин чи емоційно виснажливих подій їй здається, ніби сил уже немає.
«Тоді я згадую життя своїх бабусь і прабабусь — жінок, які виховували дітей без чоловіків, пережили Голодомор, війну, розкуркулення, заслання до Сибіру й втрати рідних. Вони жили у схожий складний період, але вижили, виховували дітей, тішилися внуками та правнуками. І тоді думаєш: значить, і мені це дано — пережити й стати сильнішою. Ти спираєшся на них і живеш далі», — ділиться Тетяна.
Мова, діалекти і регіональна пам’ять
У текстах збірки «Баби-онучки» значне місце посіли діалекти. Для Тетяни діалекти — частина живої культури, пам’яті й відчуття місця. Саме тому їй важливо зберігати ці слова в літературі.
«У дитинстві мені здавалося дивним, що в одній країні люди можуть називати ті самі речі по-різному. Пам’ятаю, батько пояснював окремі слова: “ровер” — велосипед, “путня” — відро. Вже старшою я зрозуміла: саме в таких словах і є особлива родзинка кожного регіону», — розповідає Тетяна.
Згодом, приїжджаючи до родини чоловіка на Тернопільщину, вона почала помічати, як від села до села змінюється мова, інтонації та звичаї. Каже, що навіть між селами по різні боки річки Збруч — одне на Хмельниччині, інше на Тернопільщині — можна почути різні мовні особливості. Саме ця самобутність її і захоплює.
«Я приїжджаю і тішуся тим, що є такі слова, які говорять тільки там», — каже письменниця.
Нові тексти і мрії
Нині письменниця працює над новими проєктами. Разом з іншими авторами вона долучилася до циклу тематичних збірок, присвячених українським святам і традиціям.
Уже вийшли книги про Різдво, Великдень та літні історії, а в процесі текст про Покрову. У цій історії Тетяна хоче розповісти про Сутківці на Ярмолинеччині — село з давньою церквою-фортецею, замком та історією.
«Там буде трохи історій сьогодення — про війну, про військового», — поділилася Тетяна.
Письменниця любить вплітати у свої тексти подільські пам’ятки, місця й маршрути, якими ходить сама.
«Я хочу, щоб український читач дізнавався, що Хмельниччина дуже мальовнича і багата на цікавих людей та пам’ятки, про які варто говорити», — зазначає вона.
Серед мрій — власна дитяча книжка, нові тексти та участь у конкурсах, зокрема в «Коронації слова». Письменниця ділиться, що хоче пробувати себе в різних жанрах.
Наприкінці розмови Тетяна говорить про те, чого бажає всім українцям.
«Ніколи не забувати мріяти. І навіть коли дуже важко — спиратися на тих, хто був до тебе, і жити для тих, хто прийде після: твоїх дітей, внуків, правнуків», — каже Тетяна.
Цей матеріал підготовлений за підтримки European Endowment for Democracy (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація та погляди, викладені в цій публікації, є предметом виключної відповідальності автора(ів).
Де розташовується «старе місто» Хмельницького?
У 2026 році центр Хмельницького асоціюється з пішохідною частиною вулиці Проскурівської. Проте до ХІХ століття центр Плоскирова, сучасного Хмельницького, розташовувався в іншому місці.
Сьогодні розповідємо де розташовується «Старе місто» в Хмельницькому.💙
