«План на зараз — навчитися ходити». Ветеран про російсько-українську війну, поранення та реабілітацію

25-річний Дмитро із позивним «Дикий» — ветеран. Війна для нього почалась ще з волонтерства у 2014-му в шкільні роки. У 2019, коли хлопцеві виповнилося 18 років, він поїхав на схід у складі Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». На момент початку повномасштабного вторгнення перебував на Луганщині. 

У 2024 році під час виконання бойового завдання Дмитро втратив дві кінцівки. У травні 2025 хлопець взяв участь у Spartan Race в Києві (серія спортивних змагань, які включають пробіг на пересіченій місцевості та проходження різноманітних перешкод).  

Дмитро розповів яким для нього був початок війни у 2014, а згодом повномасштабне вторгнення, поділився про проблеми реабілітації та плани на майбутнє. 

Далі наведена пряма мова Дмитра. 

У 2014 році мені було 14. Розуміння військової справи та геополітики тоді не було, але я добре вивчав історію і знав, що вона циклічна. Росія має великий військовий потенціал, тому здогадувався, що війна надовго. 

У 17 років закінчив школу, вступив до Хмельницького університету управління та права (ХУУП) на юридичний факультет. Коли виповнилося 18 років, почав їздити до добровольчого батальйону «Правий сектор», щоб підтримати хлопців. 

Пізніше побратими вмовили мене долучитися до Збройних Сил України. Родина сприйняла це рішення важко. Про Добровольчий батальйон я їм не казав, вони дізналися, коли поїхав туди втретє, як волонтер.

2021 рік минув у підготовці: курси, навчання, стрибки з парашутом, відрядження. Я практично не бував удома. У вересні пройшов відбір на навчання в Естонії, а повернувся вже на початку грудня. Отримав два дні на відпочинок — і знову на Луганщину. Саме там мене й застала повномасштабка.

На момент початку повномасштабного вторгнення був у зоні проведення бойових дій. Частина нашої групи виїхала на передову, ми ж прикривали відхід.

Приблизно за місяць мене перевели до іншої групи. Раніше був радистом у групі спеціального призначення. Але оскільки на початку 2022 року моя група перебувала на іншій ділянці фронту, мене тимчасово перевели до іншої — і я став бравістом (кулеметником). У цій ролі служив до першого поранення влітку 2022-го.

У вересні 2024 моє друге поранення сталося під час звичайної рутинної роботи. Тоді погодні умови не дозволяли маневрувати чи маскувати позиції. Я приїхав на КСП — командний спостережний пункт, подивився стріми з мавіків: наша піхота відбивала масовані штурми росіян. Потім отримали цілі — виїхали і відпрацювали по трьох бліндажах із російськими штурмовиками. Перед четвертим вильотом нас накрило. 

У перші хвилини після поранення зрозумів: ніг немає. Повернув голову — біля мене лежала відірвана нога. Друга ще трималась на сухожиллях. Коліна тоді були, але через ушкодження їх згодом ампутували. У такій ситуації автоматично вмикається режим — зберегти життя.

Я знав: життя не закінчується. Є протези, є реабілітація. Треба швидко ставати на ноги й повертатися до справи. Крім ніг, ще була травма руки. Спершу — апарат Ілізарова (спеціальний пристрій зовнішньої фіксації, який лікарі використовують в ортопедічній хірургії для лікування переломів — ред.), потім — операція, титанові пластини та відновлення.

Одразу після поранення я був у реанімації в Дніпрі, потім мене перевели до Києва. Коли мій стан стабілізували, почали говорити про протезування. Лікарі наполегливо радили одну з київських протезних установ. Я вже чув про неї не надто добрі відгуки, але вирішив послухати. 

На щастя, до підписання договору справа не дійшла: ще до цього моменту виникло багато проблем і непорозумінь. Тож я відмовився від співпраці. Порадився з бійцями, які вже пройшли цей шлях, і звернувся до набагато якіснішого центру. Зараз маю якісні протези й чудову команду реабілітологів у Центрі реабілітації і протезування «Титанові».

Добре, що останнім часом відбулися деякі зміни. Наприклад, на законодавчому рівні дозволили використовувати електронні вузли одразу після ампутації вище коліна. Також трохи збільшили фінансування.

Але люди досі необізнані. Вони не знають, куди звертатися. Бійці уявляють собі дерев’яні протези «як у піратів». Пояснення від держави — мінімальні. Саме тому в підрозділі має бути патронатна служба, яка пояснює весь процес. 

В ідеалі кожен боєць після поранення має почути: «Не все втрачено! Ось приклади. Є протези, є вибір». Військовий має знати, що не зобов’язаний приймати перше, що пропонують. Протези бувають дуже різні — за якістю, мобільністю, ціною. І треба розуміти: життя триває. Навіть іноді стає яскравішим, ніж до того.

Зараз важливо говорити не лише про війну, а й про реабілітацію та протезування. Про героїзм, про бій — уже є чимало історій. А от тема відновлення після поранення досі не має належного розголосу.

Під час реабілітації я переконався: важлива не лише фізична терапія чи психологічна підтримка. Велике значення має соціалізація — повернення до повноцінного життя. У цьому допомагають терапія з тваринами, відвідування музичних концертів, стендапів, участь у спортивних змаганнях. За цей час я встиг побувати на багатьох подібних заходах. 

Наразі я користуюся кріслом колісним, а протези використовую лише під час реабілітації — ще не навчився ходити ними вільно.

У нас збереглася ще радянська ментальність — якщо ти без ніг і на кріслі колісному в публічному місці, то тобі обов’язково треба щось дати. Гроші, їжу. Якось підійшли і сказали: «Ти поранений, візьми кетчуп».

Інші підходили мовчки й кидали гроші. Адекватним я їх повертав. Якщо ж ні — міг і послати. У кожного свої тригери. Мене не дратує, коли просто дивляться. Але коли витріщаються — бісить.

Найбільше дратують «плакальники». Люди, які накладають на тебе своє бачення трагедії. Якось подзвонила стара викладачка з англійської: почала плакати, мовляв, усе, кінець життя… Кажу їй: «Шановна, забудьте мій номер».

Коли ще не міг користуватись лівою рукою, їздив по лікарні сам, крутячи одне колесо. І не дозволяв штовхати себе. «Я відвезу!» — «Ні, дякую». Я сам можу купити каву чи поїсти.

Хлопці на протезах підіймались на Кіліманджаро. Хтось навіть повернувся в бій. І є при цьому люди, які нічого не втратили, але поводяться так, ніби їм гірше, ніж мені. Це реально дратує.

Хочеш допомогти — спитай. Якщо відповідь «ні» — не чіпай. Я сам можу попросити, коли треба. Не треба чіпати людину, якщо вона про це не просила. І не треба казати: «Ой, ти бідний, нещасний…» — краще просто: «Ти молодець! Красавчик!». Цього досить.

План на зараз — навчитися ходити. Для мене, як і для інших хлопців із такими ж ампутаціями, це головне. Я бачу, як вони вже ходять — і розумію, куди треба рухатися.

Потім — відпочинок. Моє поранення сталося за п’ять днів до відпустки і я хочу її використати. Побути з дружиною, поїхати кудись, провідати побратимів. Відвідати могили загиблих. Просто видихнути.

Мій підрозділ запропонував хорошу посаду — бойову або інструкторську. Я би хотів повернутися. Поки триває повномасштабна війна, бачу себе саме там.

Редакторка: Катерина Вовк

Працевлаштування ветеранів. Що зробити роботодавцям, аби бути готовими до інтеграції?