«Правило Великої Ведмедиці» — це дебютний роман української письменниці Ірини Рудзік, присвячений темам пошуку себе, родинного коріння та української ідентичності.
Письменниця Ірина Рудзік народилася та більшу частину життя прожила у Хмельницькому, а у 2017 році переїхала до Німеччини. Після однієї з поїздок додому вона замислилася: скільки родинних історій, місцевих слів і деталей подільського побуту можуть зникнути разом зі старшими поколіннями. Саме це усвідомлення і стало поштовхом до написання її дебютного роману «Правило Великої Ведмедиці».
Наразі книжку вже можна передзамовити на сайті видавничого дому «Орландо». Її вихід запланований на осінь 2026 року.
У центрі книжки — Леся Жмурко. Вона дорослішає у Хмельницькому, навчається у Чернівцях, їде до американського штату Мен, а згодом опиняється у Києві напередодні Революції Гідності. Та де б не була героїня, її тягне до подільського села, бабусі й діда, столітніх яблунь та історій власної родини.
Про рішення стати письменницею, Хмельницький 1990-х та родинну пам’ять, яку Ірина Рудзік намагалася зберегти у своєму романі, — читайте у матеріалі Лінзи.
«А хто ж мені це розкаже?»
Ірина намагається двічі на рік приїжджати у Хмельницький. Одна з таких поїздок і стала поштовхом до написання роману.
«Це було в серпні. У нашій родині була традиція, особливо до повномасштабного вторгнення, з’їжджатися в село на бараболю. Саме бараболю, а не картоплю — так говорять у нашій місцевості», — розповідає Ірина Рудзік.
Рідні разом копали картоплю і слухали історії старших. З роками деталей у цих розповідях ставало дедалі менше. Бабуся Ірини померла у 2019 році, обох дідусів вона не застала, а батьки вже не могли пригадати всього.
«Я питала маму про прабабусю, а вона відповідала: “Що ж ти мене питаєш? Я не пам’ятаю”. І я подумала: а хто ж тоді мені це розкаже? Якщо не зафіксувати ці історії, вони просто підуть разом із поколіннями», — говорить Ірина.
У вересні 2023 року Ірина Рудзік вирішила написати книгу. Уже наступного дня Ірина розпочала навчання у школі «Письменницький Метод Джека Грейпса», а із січня 2024 року поєднувала його з роботою над романом.
Хмельницький наприкінці 1990-х та початку 2000-х у романі
Головна героїня роману Леся Жмурко росте у Хмельницькому. На початку історії їй 11 років, а наприкінці — 27. Разом із нею читачі проходять шлях від 1990-х років до подій 2014-го. Ірина намагалася відтворити місто таким, яким пам’ятає його з дитинства та юності.
«У романі я згадую місця, яких сьогодні вже немає або які суттєво змінилися. Серед них — ринок “П’ятачок” у центрі міста, де нині розташована “Либідь Плаза”, дискотека “Клітка” у парку імені Михайла Чекмана, популярний серед молоді на початку 2000-х бар “Біг Орен” на вулиці Проскурівській та клуб “Палуба”, що був навпроти нього», — розповідає Ірина
Окреме місце посідає Хмельницький речовий ринок. Мама письменниці досі працює на ринку, тому Ірина добре пам’ятає його переповнені проходи, потік покупців і продавців, «толкучку» та так звані «золоті алеї».
«Це була буквально толкучка. Я знаю базар дуже детально, тому для мене було важливо, щоб він з’явився у книжці», — говорить авторка.
У романі також є знайомі містянам локальні назви, заклади й місця зустрічей. Так авторка зберігає спогади про Хмельницький, який із часом змінився.
«Молодим читачам може бути цікаво, яким Хмельницький був раніше. Багатьох місць уже немає, а місто в книжці не таке, як сьогодні. Хотілося згадати його саме таким, яким воно було», — пояснює Ірина.
Історії подільських сіл
Працюючи над романом, Ірина надихалася власним подільським селом. До дорослого віку вона бувала там рідше, ніж хотіла б, а по-справжньому цінувати це місце почала після смерті бабусі та інших родичів, які розповідали їй історії зі свого життя.
«У книжці Леся разом із мамою їздить до бабусі й діда у село. Також у романі згадую Гулі, звідки походила моя прабабуся. Це село розташоване на межі Хмельницької та Вінницької областей, які розділяє Південний Буг. Раніше там було близько ста дворів, школа та великі господарства, а нині живе лише одна людина — Петро, кум двоюрідної сестри моєї бабусі. Мені було важливо згадати про це місце», — розповідає письменниця.
У сільських епізодах авторка зберегла деталі побуту: старі рецепти, сорти яблук, знаряддя праці та спільну роботу, під час якої люди розповідали родинні історії.
«Мені було важливо закарбувати ці деталі», — пояснює Ірина.
«Пижик», «тралік» і «калабаня»: як у книжці звучать діалекти
У романі герої говорять так, як, за спогадами авторки, розмовляли люди у Хмельницькому, подільських селах та на Буковині. Ірина зберегла слова «пижик», «тралік», «калабаня», «бараболя» та інші діалектні слова.
Одна з героїнь — Ауріка — говорить буковинською говіркою. Для роботи над її мовою авторка консультувалася з людиною, яка розмовляє цим діалектом у повсякденному житті.
За словами Ірини, у Німеччині люди пишаються місцевими діалектами та сприймають їх як частину своєї ідентичності. Це підштовхнуло письменницю бути уважнішою до мовного різноманіття України.
Зорі, яблуні та назва роману
Перші варіанти назви роману були пов’язані з яблунями. Це «Столітні яблуні» та «Спадщина яблуневого саду», адже старі дерева у книжці символізують родину, коріння та повернення додому.
Згодом важливішим став образ зірок. У дитинстві Ірина разом із батьком розглядала нічне небо. Він показував їй сузір’я і розповідав про Велику Ведмедицю. Цей спогад став символом безпеки й часу, коли все було добре.
«Тепер, коли ввечері йду додому, де б не була, підіймаю голову й шукаю Велику Ведмедицю. У книжці героїня також дивиться на неї, заспокоюється і згадує місце, де почувалася добре», — пояснює Ірина.
Згодом образ зірок несподівано поєднався і з яблуневим садом. Коли письменниця запитала маму про сорт найстарішої яблуні у їхньому саду, виявилося, що він називається Зорі.
«Тоді для мене замкнулося коло: героїня любить дивитися на зорі, у селі ростуть столітні яблуні, а найстаріша з них — сорту “Зорі”», — говорить Ірина.
«Леся сміливіша за мене»
Леся Жмурко не є автобіографічною героїнею, хоча Ірина передала їй частину власних спогадів і переживань. За словами письменниці, Леся наважується на те, чого свого часу не зробила вона сама.
«Леся сміливіша за мене. Вона робить речі, на які я не наважилася. Мені свого часу не вистачило сміливості переїхати вчитися в інше місто чи довше бути на Майдані. А Леся не може залишатися осторонь», — розповідає авторка.
Шлях героїні проходить через Хмельницький, подільське село, Чернівці, американський штат Мен і Київ. Кожне місце стає етапом її дорослішання.
Від 1990-х до Майдану
Історія Лесі починається у 1990-х роках. Вона росте без батька, а складні побутові обставини змушують її рано дорослішати. Головний історичний злам у романі відбувається восени 2013 року, коли героїня живе у Києві.
«Восени 2013 року багато хто не мав поганого передчуття. Здавалося: що може статися? А потім усе змінилося. Леся йде на Майдан, бо живе в Києві, бачить те, що відбувається, і не може заплющити очі», — говорить Ірина.
Події роману завершуються у травні 2014 року.
Книжка, після якої хочеться подзвонити рідним
Дорослі можуть упізнати у книжці Хмельницький своєї молодості, побут 1990-х і родинні поїздки в село. Молодші — дізнатися, яким місто було раніше. Також роман може відгукнутись українцям, які живуть за кордоном і сумують за домом.
«Для людей, які живуть за кордоном, ця книжка може мати терапевтичний момент: почитати, згадати, як було вдома, поїхати до батьків або передзвонити їм. Мої перші читачки казали, що після роману хочеться подзвонити мамі чи бабусі», — розповідає письменниця.
Попри складні події, у центрі роману залишаються дім, пам’ять і родина.
«Хочеться, щоб книжка залишила теплий спогад. Щоб вона не травмувала, а навпаки — зцілювала», — підсумовує авторка.
Книга «Правило Великої Ведмедиці» вже доступна для передзамовлення, а її вихід запланований на осінь 2026 року.
Цей матеріал є партнерським та підготовлений за підтримки компанії.
Таємниці подільського села. Чому роман «Правило Великої Ведмедиці» відгукнеться кожному з нас
«Правило Великої Ведмедиці» — це дебютний роман української письменниці Ірини Рудзік, присвячений темам пошуку себе, родинного коріння та української ідентичності.
Про рішення стати письменницею, Хмельницький 1990-х та родинну пам’ять, яку Ірина Рудзік намагалася зберегти у своєму романі, — читайте у матеріалі Лінзи.
