«Я не чекаю, що держава має щось для мене зробити, а йду і прокладаю собі шлях». Ветеран Андрій Одаренко — про досвід реінтеграції

Андрій Одаренко — ветеран російсько-української війни та співвласник дитячого ІТ-центру та автосервісу. 

У 2015 році перебував у зоні АТО, згодом повернувся у цивільне життя та служив у поліції. На початку повномасштабного вторгнення перебував за кордоном, 26 лютого повернувся в Україну та долучився до 106 обр ТрО. 

У травні 2022 року отримав важке поранення та втратив кінцівку. Наразі Андрій займається підприємницькою та громадською діяльністю. 

Про шлях Андрія до відкриття власної справи, державну підтримку ветеранів і виклики, з якими довелося зіткнутися — читайте в матеріалі Лінзи.

Наше інтерв’ю розпочалося з розмови про те, яким є звичайний день Андрія сьогодні.

Далі наведена пряма мова Андрія Одаренка.

О дев’ятій ранку ми з усіма працівниками офісу хвилиною мовчання вшановуємо хлопців і дівчат, які віддали життя чи здоров’я за Україну.

Мій партнер Саша Вербицький (співвласник ІТ-центру та автосервісу — ред.) каже: «Коли о дев’ятій ранку всі зупиняться [віддати шану полеглим], тоді й справді можна буде говорити про те, що люди щось зрозуміли».

З десятої ранку зазвичай проводжу організаційні наради, обговорюю з адміністратором план роботи на день. Далі йду на пізній сніданок. Також почав займатися плаванням — завдяки знайомству з Мішею Романчуком (український плавець, дворазовий олімпійський призер — ред.). 

Після обіду день може бути різним — або робота зі школою, або поїздки на автосервіс. Ввечері у будні дні проходять заняття в школі. Зазвичай це —  уроки робототехніки для дітей, зокрема LEGO. А от на вихідних —  групи по усіх інших курсах включно з LEGO. Також, наразі готуємо запуск нового курсу та онлайн-формату.

Я жодного дня не жалкував, що взявся за цю справу — тим більше працюю з дітьми. Це нелегко, але вони такі щирі, що я вже не уявляю себе без школи.

Ідея створити дитячу ІТ-школу належить моєму партнеру Олександру Вербицькому (школа існує  з 2020 року — ред.).  Він хотів підтримувати ветеранів, тож у межах програми «Рівний Рівному» (ініціативи взаємопідтримки, де ветерани допомагають одне одному соціалізуватись  — ред.) у жовтні 2023 року запропонував мені очолити школу. Згодом я став співвласником, коли отримав грант від держави на 250 тисяч гривень.

А от СТО з’явилося у лютому 2025 року. Тут варто згадати Пашу Гуцула — нашого третього співвласника, з яким познайомилися ще на початку повномасштабної війни. На фронті ми здружилися — у нас однакове специфічне почуття гумору. 

Після поранення він змінився. Ще до того, як я отримав поранення, приїжджав до мене в лікарню — тоді він був тим самим Пашею, якого я знав. А потім, Паша став іншим. Ми говорили, і він казав: «Та все окей», але згодом я витягнув із нього справжнє:

«Я почуваю себе не на своєму місці. Хочу бути там [на війні]. Думаю, що маю бути там», — ділився Павло зі мною.

Я його розумів. Коли сам був на реабілітації без ноги, теж рвався назад, у бій. Не усвідомлював, що через мене хтось може загинути. Аби це зрозуміти, потрібно, щоб хтось прямо тобі сказав про це  — бо сам до такого не дійдеш.

Згодом я познайомив Пашу з Сашею. У того вже був готовий проєкт СТО з переобладнанням автівок для людей з інвалідністю. Паша приєднався як партнер. І зараз я бачу: Паша знову став собою.

Наразі у нас навчається орієнтовно 80-90 дітей офлайн. Також, ми вже виходимо на онлайн ринок. Це була наша мета. Ми виграли грант від «Forbes&MasterCard» і програми «Жити назустріч» від ПУМБ, Future Development Agency та KSE Foundation.

Ми закупили сервера, щоб мати потужності, аби діти могли підключатися онлайн. Зараз очікуємо обладнання й потрібно закінчити з першим траншем (частина загальної суми фінансування гранту — ред.).

Ще прийшла ідея, податись на грантову програму «Траєкторія». Є можливість отримати до двох мільйонів гривень. На які планую в Хмельницькому відкриття другої школи. Вірю, що цей напрямок [дитячих ІТ-шкіл] можна дуже потужно розвинути. 

Мій основний виклик — це те, що хочеться осягнути все. Допомогти іншим, побудувати бізнес, вести активне соціальне життя. 

Також для багатьох ветеранів головний бар’єр — це ми самі. Якщо є бажання — все можливо. Зараз є безліч ресурсів і підтримки, але потрібно просто захотіти і йти вперед. Іноді доводиться ламати власні принципи, змушувати себе робити те, що потрібно. Важливо лише обрати правильну мету — ту, що відповідає твоїм цінностям.

Обов’язково варто звертати увагу на гранти — це справді хороша можливість отримати кошти на старт і розвиток власної справи.

Передусім потрібно добре підготуватись. Якщо є бажання, державні гранти отримати не так вже й важко. А от із приватними — набагато складніше. Там дуже уважно стежать не тільки за реалізацією, а й за тим, як саме ти розробляєш свій план. Щоб це був не просто текст на папері, а реально робочий бізнес-план. 

Взагалі, було б добре, аби перед участю в грантових програмах люди проходили навчання.

Ми якраз готуємо новий проєкт. Це буде навчання по роботі з грантами та пошуку партнерів. Бо партнерство — це важливо. Я не мав освіти й знань у своїй сфері, не вчився бізнесу. Все, що маю — це наставництво партнера, спілкування з іншими підприємцями, досвід та помилки.

Головне — розуміти, що негативний досвід теж важливий. Дехто сприймає його як щось, що тягне вниз, а насправді — це сходинки. Просто треба йти далі, крок за кроком.

У наш час все дуже просто знайти — достатньо ввести в Google кілька слів. Я слідкую за Telegram-каналом «Гурт». Там про усе: гранти, можливості навчання, вакансії.

Ще один ресурс — ветеранські спільноти. У Хмельницькому є ветеранська спільнота  «Новий горизонт», СТО, яке також працює для ветеранів. Напишіть, зателефонуйте — не бійтеся. Найгірше, що вам можуть сказати — це «ні». Ну і що? Якщо нічого не зробите — не буде навіть цього «ні». А якщо спробуєте — десь буде «так». Стукайте в усі двері. Ви ж не знаєте, які з них відчиняться.

Щодо бар’єрів. Сьогодні більшість труднощів — у головах. Так, буває, що ветеранів не беруть на роботу. Деякі підприємці бояться — не знають, як спілкуватися, що може спрацювати як тригер — і вони не знають, як на це реагувати. Але це змінюється. Наприклад, у «Новій пошті» є топменеджер Віталік, він —  учасник нашої ветеранської спільноти. 

Так, раніше був страх. Я сам стикався. Коли шукав житло, доводилося писати власникам, що з психікою все нормально, не хвилюйтеся. Люди бояться. Але якщо ми самі не будемо ламати ці бар’єри — за нас цього ніхто не зробить.

Я не чекаю, що держава має щось для мене зробити, а йду і прокладаю собі шлях. Відкрию СТО, відкрию секцію з джиу-джитсу, секцію з плавання — але не буду сидіти й чекати. Бо ми вже дочекались. 24 лютого 2022 року до нас прийшли нищити

Я вважаю, іншого шансу в України вже не буде. У 2014-му багато тих, хто міг змінити країну, пішли на війну. А зараз — момент, коли треба змінювати. Не для себе, а для дітей. Тому, якщо хтось каже, що «неможливо» — це просто людина, яка не хоче нічого робити.

Працевлаштування ветеранів. Що зробити роботодавцям, аби бути готовими до інтеграції?