Інна Дрозд — хмельничанка, викладачка англійської мови та української для іноземців. У вільний час вона читає, подорожує та займається творчістю.
Втім, нині її головний фокус — волонтерство: допомога Збройним Силам України, прилаштування тварин і пошук нових способів залучити людей до підтримки війська.
Про волонтерство, значення маленьких дій та творчість, що рятує, — читайте у матеріалі Лінзи.
Перші кроки у волонтерстві
Свій шлях у волонтерстві Інна розпочала у 2005 році, коли працювала викладачкою в Хмельницькому економічному університеті. Разом із колегами та студентами вона поїхала до дитячого притулку — зібрали іграшки, солодощі та організували для дітей невелике свято.
«Найменшій дитині було півтора року, і вона весь час шукала опори — хотіла сидіти на колінах, щоб її тримали за руку. Це дуже запам’яталося», — згадує Інна.
Згодом вона долучилася до ініціатив підтримки сімей із дітьми у складних життєвих обставинах, а також допомагала притулкам для тварин. Ці напрями залишаються для неї важливими й досі.
Волонтерство під час повномасштабної війни
З початком повномасштабної війни фокус її волонтерства змінився — Інна почала активно допомагати Збройним силам України. Вона збирає кошти на спорядження та побутові потреби війська, долучається до зборів через «дружні банки», а також організовує власні.
«У мене немає якоїсь особливої мотивації. Просто є розуміння, що це потрібно робити. Це не про винагороду — це про обов’язок», — говорить Інна.
Щоб залучити людей до донатів, вона поєднує волонтерство зі своїми хобі: проводить розіграші книг і благодійні майстер-класи.
«Більшість моїх зборів — це розіграші або лотереї. Я люблю читати, тому це часто книги. Також є призи, пов’язані з самчиківським розписом», — ділиться Інна.
Разом із гончарем і ветераном Миколою Величком жінка створила серію лімітованих горнят: він їх виготовляє, а Інна розписує. Потім вироби розігрують у зборах для війська.
Самчиківський розпис як спосіб допомагати війську
Інна захоплюється малюванням. Спершу вона займалася акварельним скетчингом — швидкими замальовками, що передають настрій моменту. Згодом відкрила для себе самчиківський розпис. Це традиційне мистецтво з Хмельниччини, яке входить до нематеріальної культурної спадщини України.
Мисткиня почала глибше вивчати техніку: їздила в Самчики, навчалася у майстрів і з часом почала ділитися знаннями з іншими.
«Мені хочеться, щоб про нього знало якомога більше людей», — каже вона.
Самчиківський розпис став для Інни способом поєднати творчість і волонтерство: вона проводить майстер-класи, а отримані кошти спрямовує на потреби ЗСУ.
«Творчість для мене — це не виснаження, а ресурс і енергообмін. І приємно, що це може працювати на користь», — додає Інна.
Як волонтерство змінило життя Інни
Волонтерство, за словами Інни, забирає багато сил і часу, але натомість оточує неймовірними людьми.
«З одного боку, воно потребує внутрішніх сил, ресурсів, зусиль і часу. З іншого — це компенсується знайомствами з неймовірними людьми. У мене суттєво змінилося коло спілкування», — ділиться вона.
За роки волонтерства Інна познайомилася з людьми з різних куточків України, з якими підтримує зв’язок і досі.
«Є знайомий із Харкова, який розробляє тренажери. Спочатку вони були для спорту, але після власної травми, отриманої під час виконання бойового завдання, він переосмислив проєкт і адаптував їх для реабілітаційних центрів. Тепер вони допомагають у реабілітації військових після травм, переломів чи розтягнень», — розповідає Інна.
Саме такі історії, за її словами, змушують замислитися над тим, що навіть одна людина може зробити відчутний внесок.
Ми запитали Інну, як вона ставиться до думки, що одна людина не може нічого змінити.
«Я частково згодна з цією думкою, але якщо поєднати зусилля десяти людей, то це може перерости у вагомий результат. Навіть невеликий внесок — це краще, ніж нічого. Ми не завжди бачимо результат одразу, але це не означає, що його немає», — вважає мисткиня.
Волонтерство як частина щоденного життя
У житті Інни є щоденний ритуал — хвилина мовчання. Щоранку вона зупиняється, відкладає справи і вшановує пам’ять загиблих — військових і цивільних.
«Це про вдячність і повагу. І про пам’ять, яку ми маємо передати далі», — каже жінка.
Для Інни це не лише особистий жест, а й спосіб зберігати пам’ять для наступних поколінь.
«Ми є провідниками для наших дітей і онуків. Вони не відчуватимуть цього болю так, як ми, але мають знати й пам’ятати, щоб не повторювати тих самих помилок», — додає вона.
Раніше Лінза розповідала, чому важлива хвилина мовчання та як її підтримують у Хмельницькому.
Участь у Клубі Лінзи
Окрім волонтерства і творчих ініціатив, Інна є учасницею Клубу Лінзи. Для неї це насамперед комфортне коло людей і регулярні зустрічі, зокрема обговорення книжкового клубу.
«Мені хотілося обговорювати прочитане. Бо іноді після книги залишаються думки, і без обговорення ніби немає відчуття завершеності», — пояснює вона.
За словами Інни, цінність таких зустрічей — у різноманітності думок і досвіду учасників.
«Люди помічають речі, на які я могла не звернути увагу. І після обговорення книга стає більш цілісною», — каже Інна Дрозд.
Важливою для неї є й атмосфера всередині спільноти:
«Тут приймається будь-яка думка. Ми можемо дискутувати, але без особистих образ», — каже учасниця.
Найбільшою цінністю спільноти для Інни є люди, які її формують.
Цей матеріал підготовлений за підтримки European Endowment for Democracy (EED). Її зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація та погляди, викладені в цій публікації, є предметом виключної відповідальності автора(ів).
