На Майдані Незалежності у Хмельницькому з’явилися чотири блакитно-жовті циліндри. На них — сотні облич. Це не меморіал загиблим. Це місце тих, на кого чекають.
«Алею Надії» відкрили 10 квітня 2026 року. Вона об’єднала родини військових, які зникли безвісти або перебувають у російському полоні.
Про її ідею, перший знятий портрет і те, як додати фото — розповідаємо у матеріалі.
17 квітня, у холодний п’ятничний день, на Майдані Незалежності збираються люди. Стають навколо чотирьох циліндрів, де 320 облич військовослужбовців, які зникли безвісти або перебувають в російському полоні. Під кожним фото — ім’я і дата, коли рідні втратили зв’язок зі своїми синами, чоловіками, батьками, братами.
Усередині конструкцій майорять жовто-блакитні прапори. Біля світлин — маленькі прапорці, залишені рідними. Біля підніжжя — свіжі квіти.
Місце обрали не випадково — поруч із пам’ятником Віри, Надії та Любові.
На площі більшає людей. У руках — прапори з портретами, позивними, номерами бригад. Хтось чекає на чоловіка чи дружину, хтось — на сина, доньку, брата чи сестру. Тут відбувається 193-тя акція «Поверніть Героїв з полону».
Близько 13:00 до одного з циліндрів підходить хмельничанин Андрій Меджибіжський. Йому 35 років. Військовий повернувся в Україну 5 березня 2026 року під час обміну полоненими. У неволі провів понад два роки.
Він — перший у Хмельницькому, хто сам зняв своє фото з Алеї Надії.
Поруч стоїть його дружина Ольга. Після двох років розлуки вони майже не відпускають руки одне одного.
Андрій дістає маркер і пише поверх свого фото: «Повернувся 5.03.2026».
«Досі не віриться, що я вдома, в Україні. Не було відчуття, що поїду на обмін. Нам нічого не казали. Ми просто переїжджали й думали, що це черговий етап», — каже Андрій.
За мить він знімає свій портрет. На його місці відкривається простір, крізь який видно прапор у середині конструкції — як знак, що очікування не було марним.
Ідея створення Алеї Надії належить родинам військових. Як розповідала у коментарі «Суспільне Хмельницький» волонтерка й учасниця ініціативної групи Наталія Кошай, родини свідомо відмовилися від формату, схожого на «куби пам’яті».
«Це не має асоціюватися із загиблими. Це не про втрату — це про очікування», — пояснює Наталія.
За її словами, рідні можуть подати дані про своїх близьких через онлайн-анкету у Ветеранському просторі міської ради.
Для самих родин поява такого місця — це ще й спосіб бути видимими в міському просторі. Одна з учасниць ініціативи, Марія, чий брат зник безвісти на Донеччині у 2024 році, говорить:
«Для мене “Алея Надії” — це місце віри і нагадування для всього суспільства, що наші рідні не повинні бути забуті в цій війні».
Над реалізацією простору працюють разом із міськими службами. Конструкцію спроєктували так, щоб кожен захисник після повернення міг сам прибрати своє ім’я. Згодом алею планують розширити й додати п’ятий циліндр.
Подібні ініціативи з’являються і в інших містах України. «Алеї Надії» вже відкривали у Тернополі, на Сумщині, Харківщині, Чернігівщині тощо. Усюди їхня мета спільна — нагадувати про тих, кого чекають, і підтримувати родини, які чекають.
Як додати портрет
Рідні військовополонених і зниклих безвісти можуть подати заявку через онлайн-форму у Ветеранському просторі Хмельницької міської ради.
«Алея Надії» — це щоденне нагадування місту про ціну очікування. Щодня о 9:00 Хмельницький зупиняється на хвилину мовчання, щоб вшанувати пам’ять полеглих військових і мирних жителів, які загинули, захищаючи незалежність України або стали жертвами війни.
Цей матеріал підготовлений за підтримки European Endowment for Democracy (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація та погляди, викладені в цій публікації, є предметом виключної відповідальності автора(ів).
